Дитина пішла до школи. І звичайно, кожному з батьків хочеться, щоб їх син чи донечка добре навчалися. Пам’ятаю, як ще на початку моєї педагогічної діяльності мама одного хлопчика принесла до класу велику китайську троянду і сказала: «Ось, це Вам, аби тільки Бориско добре вчився!». Я тоді розгубилася і не знала, що сказати у відповідь. Адже це ніяк не могло вплинути на Борисове навчання.
Трохи пізніше, вже набравшись досвіду, я зрозуміла, що мають на увазі батьки у таких випадках: одні просто просять приділити дитині більше уваги, вчасно помітити, що вона чогось не розуміє і пояснити ще раз, інші – ставити хороші оцінки, а хтось – ставити оцінки справедливі, не зважаючи ні на що.
Ще трохи згодом, вже коли сама стала мамою першокласника, збагнула, що і я хочу, щоб моя дитина була відповідальною і могла самостійно виконувати шкільні завдання, без моєї допомоги. Звичайно, мені також хотілося, щоб мій син був одним з кращих учнів, щоб охайно вів зошити і мав красивий почерк. Перших два тижні навчання моєї дитини у першому класі я, як відповідальна мама (та ще й сама вчителька – треба ж, щоб і мені не було соромно перед колегами), сідала разом зі своїм маленьким новоспеченим учнем за домашні завдання. Він був хлопчик розумний, метикуватий, але на час виконання домашніх завдань ці якості його кудись зникали. Я бралася пояснювати, показувати, вимагати, а він – не погоджуватись, сердитися, ображатися. Ми сварилися, але ідеальних уроків не виходило. На щастя, я вчасно отямилася. За ті два тижні я помітила, що син якось по-своєму розуміє пояснення вчителя, і якщо я бралася їх коригувати, то виходило щонайменше три шкоди: я підривала авторитет самої вчительки, знецінювала особистий досвід свого маленького учня і вселяла у нього сумнів у своїх власних силах. Не говорячи вже про те, що псувалися наші стосунки, настрій і бажання щось робити разом (а останнє було нашим найулюбленішим заняттям). І тут мої вчительські амбіції склали зброю перед материнськими почуттями. Наступний крок вже вибирала, добре поміркувавши, без різких поворотів подій на зразок – тепер все сам. А почавши процес виконання домашніх завдань як завжди, через п’ять хвилин «спохопилася», що сама не зробила щось дуже важливе. Це не був обман. Ця важлива справа у мене була спеціально запланована. І тепер у кожного з нас була СВОЯ справа. З того дня на час виконання домашніх завдань у мене завжди була своя важлива справа. І до цього часу я дякую сама собі (за кмітливість) і Богдановій першій вчительці Федченко Ларисі Іванівні (за те, що мені жодного разу не знадобилося виконувати вдома роль вчительки)!
Сьогдні уроки – то справа мого вже дорослого учня, а не його батьків. Це не значить, що все завжди було ідеально, що син не звертався із питаннями чи не просив допомоги. Але моя допомога мала вже зовсім інший вигляд. я завжди починала з питання: "А що (чи як) казала Лариса Іванівна? А що вона мала на увазі?" І продовжувала питаннями: "А що ти сам думаєш? А які у тебе ідеї? А що ти вже знаєш?" Часто цього було вже достатньо, щоб у сина ідеї виникли, якщо їх ще небуло. Іноді йому просто не вистачало натхнення. Тоді я пропонувала 3-4 "божевільні" ідеї, і натхнення з'являлося. А часом пропонувала не дороблювати, якщо вже зовсім не йде, а запитати у вчительки. Дитині іноді треба отримати і досвід незробленої роботи, і навчитися задавати питання вчителю, який його навчає, а не батькам, і долати свою сором’язливість, і докласти зусиль, щоб сформулювати питання, яке не зрозуміло. Дитина хоч раз (а краще не раз – а кожного разу, коли стикається з такою проблемою) має прийти до вчителя з нерозв’язаною задачею, що на якомусь етапі забуксувала, з недописаним твором на тому місці, де зникло натхнення. Все це є важливими складовими «хорошого навчання». Це є і фундаментом відповідальності. Адже відповідати по-справжньому ти можеш лише за те, що зробив сам.
Трохи пізніше, вже набравшись досвіду, я зрозуміла, що мають на увазі батьки у таких випадках: одні просто просять приділити дитині більше уваги, вчасно помітити, що вона чогось не розуміє і пояснити ще раз, інші – ставити хороші оцінки, а хтось – ставити оцінки справедливі, не зважаючи ні на що.
Ще трохи згодом, вже коли сама стала мамою першокласника, збагнула, що і я хочу, щоб моя дитина була відповідальною і могла самостійно виконувати шкільні завдання, без моєї допомоги. Звичайно, мені також хотілося, щоб мій син був одним з кращих учнів, щоб охайно вів зошити і мав красивий почерк. Перших два тижні навчання моєї дитини у першому класі я, як відповідальна мама (та ще й сама вчителька – треба ж, щоб і мені не було соромно перед колегами), сідала разом зі своїм маленьким новоспеченим учнем за домашні завдання. Він був хлопчик розумний, метикуватий, але на час виконання домашніх завдань ці якості його кудись зникали. Я бралася пояснювати, показувати, вимагати, а він – не погоджуватись, сердитися, ображатися. Ми сварилися, але ідеальних уроків не виходило. На щастя, я вчасно отямилася. За ті два тижні я помітила, що син якось по-своєму розуміє пояснення вчителя, і якщо я бралася їх коригувати, то виходило щонайменше три шкоди: я підривала авторитет самої вчительки, знецінювала особистий досвід свого маленького учня і вселяла у нього сумнів у своїх власних силах. Не говорячи вже про те, що псувалися наші стосунки, настрій і бажання щось робити разом (а останнє було нашим найулюбленішим заняттям). І тут мої вчительські амбіції склали зброю перед материнськими почуттями. Наступний крок вже вибирала, добре поміркувавши, без різких поворотів подій на зразок – тепер все сам. А почавши процес виконання домашніх завдань як завжди, через п’ять хвилин «спохопилася», що сама не зробила щось дуже важливе. Це не був обман. Ця важлива справа у мене була спеціально запланована. І тепер у кожного з нас була СВОЯ справа. З того дня на час виконання домашніх завдань у мене завжди була своя важлива справа. І до цього часу я дякую сама собі (за кмітливість) і Богдановій першій вчительці Федченко Ларисі Іванівні (за те, що мені жодного разу не знадобилося виконувати вдома роль вчительки)!
Сьогдні уроки – то справа мого вже дорослого учня, а не його батьків. Це не значить, що все завжди було ідеально, що син не звертався із питаннями чи не просив допомоги. Але моя допомога мала вже зовсім інший вигляд. я завжди починала з питання: "А що (чи як) казала Лариса Іванівна? А що вона мала на увазі?" І продовжувала питаннями: "А що ти сам думаєш? А які у тебе ідеї? А що ти вже знаєш?" Часто цього було вже достатньо, щоб у сина ідеї виникли, якщо їх ще небуло. Іноді йому просто не вистачало натхнення. Тоді я пропонувала 3-4 "божевільні" ідеї, і натхнення з'являлося. А часом пропонувала не дороблювати, якщо вже зовсім не йде, а запитати у вчительки. Дитині іноді треба отримати і досвід незробленої роботи, і навчитися задавати питання вчителю, який його навчає, а не батькам, і долати свою сором’язливість, і докласти зусиль, щоб сформулювати питання, яке не зрозуміло. Дитина хоч раз (а краще не раз – а кожного разу, коли стикається з такою проблемою) має прийти до вчителя з нерозв’язаною задачею, що на якомусь етапі забуксувала, з недописаним твором на тому місці, де зникло натхнення. Все це є важливими складовими «хорошого навчання». Це є і фундаментом відповідальності. Адже відповідати по-справжньому ти можеш лише за те, що зробив сам.
